Тредлифтинг для подтяжки лица Бросить курить фенотропил Лекарственные средства применяемые при атеросклерозе сосудов головного мозга
E-mail: faq@zdorovenkin.ru

 

План.

1. Україна в планах воюючих сторін.

2. Основні воєнні події першої світової війни на території України.

 

1. Жодна із війн у світовій історії не обходилась без жертв і розрух. Перша світова війна стала для Європи першим жахливим досвідом сучасного ведення військових дій. Про катастрофічні масштаби цього конфлікту свідчать хоча б окремо взяті статистичні дані: 38 з 59 держав світу, ѕ населення земної кулі, які раніше чи пізніше взяли участь у війні мобілізували 65 млн. солдат, з яких 10 млн. загинуло 20 млн. було поранено. Жертви серед цивільного населення були майже такими ж. Війна набрала не лише масового характеру, але й тотального.

З метою перерозподілу світу оформились два угруповання Четверний (спочатку троїстий) союз (Німеччина, Австро-Угорщина, Туреччина, Болгарія) та Антанта ( Англія, Франція, Росія до яких пізніше приєднались Італія, США, Японія та деякі інші держави).

Серед основних суперечностей, що викликали перманенту напругу та конфлікти, були стосунки між Росією та Австро-Угорщиною, Росією та Німеччиною. І вже через своє особливе геополітичне становище Україна з неминучістю потрапляла у сферу першочергових інтересів у ворогуючих коаліцій, ставала одним із епіцентрів майбутнього військового протиборства.

На момент вибуху світової війни українські землі продовжували бути поділеними між двома найбільшими імперіями Російською та Австро-Угорською. І обидві імперії не приховували своїх давніх задумів – територіального розширення, передусім за рахунок українських земель.

Росія планувала силою зброї довести »споконвічність» своїх прав на Галичину і Прикарпатську Україну. Австро-Угорщина, природно, не збиралася не лише поступатися жодною із етнічних українських територій – Східна Галичина, Буковина, Закарпаття ( Карпатська Русь) але і мріяла про те щоб захопити всі західноукраїнські землі. Не відходили в минуле, висунуті, ще наприкінці 19 ст. плани реалізації під зверхністю Німеччини Германського союзу, згідно яких в сфері життєвих інтересів останнього потрапляла Україна. Навіть сили, що лише розраховували на відродження в ході війни польської державності, й ті, без застереження включали до майбутнього утворення галицькі та західноукраїнські землі як «історично польські».

На приєднання до себе українських земель Бессарабії й частини Буковини за сприятливого розвитку військового конфлікту сподівалася Румунія. Після вступу у війну Туреччини розроблявся план захоплення Північного Причорномор’я і встановлення турецького контролю за акваторією всього Чорного моря.

Посилена увага до українського питання пояснювалася не лише далекосяжними планами територіальних надбань, але й стратегічними розрахунками на ближчу перспективу – майбутні військові суперники прагнули підірвати потенціал, могутність противної сторони через свідоме провокування у її стані сепаратистських рухів.

Як виявиться врешті-решт, український фактор, українське питання стануть вагомою причиною розвалу в ході війни обох імперій Романових і Габсбургів, приведуть до логічної появи на геополітичній карті світу української держави.

19 липня (1 серпня) 1914 р. державний кордон між Росією і Австро-Угорщиною перетворився на лінію фронту. А розкраяна навпіл Україна мала стати не просто одним із плацдармів кровопролитних спустошливих боїв, але й місцем, де реалізовувались стратегічні напрямки світового конфлікту. І так уже судилося долею, що реалізовувались значною мірою за участю українців, які змушені були стріляти один одного, нищити своїх етнічних братів, їх добро за чужі анексіоністські інтереси. Трагізм ситуації примножувався тим, що питома вага українського «гарматного м’яса» у російській та австрійській арміях була дуже значною. Так, в Росії на 1917 р. з 15,5 млн. чол. мобілізованих на війну, 4,5 млн. складали українці, у австрійців – 250 тис.

На підтримку віденському уряду з перших днів війни висловився «Український січовий союз», заснований ще в 1912 р.

Ним було сформовано вперше в новітній історії українські військові частини – добровільний легіон (полк) Українських січових стрільців, у кількості 2500 вояків, хоча бажаючих було набагато більше (28 тис.).

Спочатку командиром призначено ректора приватної гімназії з Рогатина М. Галущинського, а потім командиром було призначено Г. Коссака.

Політична еліта українства розбилась на 3 основні табори.

Більшість діячів українських партій і організацій виступили на підтримку воєнних зусиль царського уряду «за російську орієнтацію».Лідери Товариства Українських Поступовців (ТУП), ліберали Д. Дорошенко, А. Вязков, А. Ніковський, увійшли до створених повсюдно відділень Всеросійського Союзу земств і міст. Так чинили і інші члени УСДРП та «Спілки». Всеросійський Союз земств і міст створювався з метою посилення оборонного потенціалу Російської імперії. С. Петлюра закликав українців виконати «свій обов’язок громадян Росії».

Значна частина українських соціал-демократів за участю В. Винниченка займала антивоєнні позиції під гаслами «Геть війну! Хай живе автономія України!».

Виявилася орієнтація і на «німецький штик», вона знаходилась у латентному стані. Розраховувалось на те, що німецький імперіалізм – експлуататор культурний і розумний.

Третій табір політично-активного українства дотримувався своєї власної орієнтації, з опорою на власну націю, на власний народ. Таких поглядів, за оцінкою В. Винниченка, дотримувались переважно соціалістичні течії, однак, до певної міри.

Частина членів УСДРП на чолі з А. Жуком та В. Дорошенком, блокуючись із колишніми «спілчанами» М. Меленевським (Баском) та О. Скоропис-Йолтуховським обрала пронімецьку орієнтацію. Разом з Д. Донцовим, М. Залізняком та іншими діячами українського руху вони створили 14 серпня 1914 р. у Львові «Союз визволення України» (СВУ) як позапартійне об’єднання. СВУ виступав за перемогу у війні кайзерівської Німеччини.

В результаті розгрому Росії СВУ сподівався домогтися державної самостійності України у формі конституційної монархії з демократичним політичним внутрішнім устроєм, однопалатною законодавчою системою, громадянськими мовними і релігійними свободами, самостійною українською церквою.

Союз не виключав можливості залишення у складі Австро-Угорщини частини етнічних українських територій на правах автономного краю (коронного краю).

В аналогічних тонах було витримано і Маніфест Головної Української Ради, утвореної з представників всіх політичних партій Галичини 3 серпня 1914 р.

СВУ самочинно взяв на себе репрезентацію інтересів Великої України перед зарубіжним світом. «Послами» відбули: до Берліна – О. Скоропис-Йолтуховський, Стамбула - М. Меленевський, Софії – М. Ганкевич, Риму - Семенів, Швеції та Норвегії – О. Назарук, Швейцарії – П. Чикаленко.

Робота серед військовополонених українців була одним з найважливіших завдань СВУ. Йому вдалося з часом сконцентрувати значні маси українців у окремих таборах Фрайштадт і Дуна-Сердетель (Австро-Угорщина), біля 30 тис., а також Раштадт, Зальцведель, Вецляр (Німеччина) – більше 50 тис.

До діяльності СВУ явно неприхильно поставились лідери національно-визвольного руху у Великій Україні, зокрема М. Грушевський. Не виправдались і надії на серйозну державну підтримку у країнах Четверного союзу. Уряди Австро-Угорщини і Німеччини зрештою публічно відмежувались від СВУ. Відень схилився до пропольської орієнтації.

Невелика група членів УСДРП на чолі з Л. Юркевичем (Рибалка) з початку імперіалістичної війни зайняла осібну (центристську) позицію, спробували відмежуватись від русофілів із «Украинской жизни», так і від германофілів із СВУ. Вони започаткували у Женеві видання газети «Боротьба», відстоювали ідею «інтернаціонального соціалізму».

2. Початок війни на українських теренах для російської армії був вдалим. Вона зайняла частину Буковини, захопила Східну Галичину, вступила в Карпати. На початку березня 1915 р. було взято фортецю Перемишль («Зрада українців»). Із завойованих територій Галичини і Буковини було створено 4 губернії (Львівська, Перемишльська, Тернопільська, Чернівецька), їх об’єднали у військове генерал-губернаторство на чолі з чорносотенцем графом О. Бобринським, який заходився «розпеченим залізом» викорінювати «мазепинство», обертати місцеве населення на «настоящих русских».

Спираючись на москвофільські елементи, створений у Києві «Карпато-русский освободительный комитет» здійснював рішучі дії щодо явних і удаваних австрофілів, а відтак і українства в цілому. «Карпато-русский освободительный комитет» 29 липня 1914 р. видав відозву, в якій закликав галицьких українців зустрічали російську армію з церковними процесіями, а тих, що служать в австрійській армії – переходити до російської.

Ще раніше штаб верховного головнокомандуючого видав брошуру 14 липня 1914 р. капітана Наркевича для російських старшин під заголовком «Современная Галичина, Этнографическое и культурно-политическое состояние єї, в связи с национально-общественными настроениями». Ця брошура представляла український рух як нікчемну штучну інтригу української інтелігенції, яку підтримувала Австрійська влада. Російські офіцери отримували дану брошуру йдучи на галицький фронт, щоб вони могли відрізнити «мазепинців» від «русских». При чому було зазначено, що брошура ця є секретним документом.

Сьогодні брошура – бібліографічна рідкість. На щастя, вона не загубилася, а виринула у Канаді аж 1963 р. в праці Д. Солов’я «Винищення українства – основна мета Росії у війні 1914 р.».

Наслідків кампанії з таким ідеологічним забезпеченням чекати довго не довелося.

У перші ж дні війни царською адміністрацією були закриті газета «Рада», місячники «Літературно-науковий вісник» і «Українська хата» та популярний тижневик «Село». Редактора «Української хати» Павла Богацького було вислано до Східного Сибіру. Погром українського культурного життя був невипадковим. Доказом може слугувати такий факт, коли українська делегація на початку війни звернулася до міністра закордонних справ С. Сазонова зі скаргою з приводу заборони української преси, той відповів, що саме тепер настав слушний час покласти кінець українському рухові.

Після розправи із пресою російських українців російські націоналісти пішли у наступ на українське політичне і національне життя в Галичині. На захоплених територіях оперативно почали закривати українські часописи, книгарні, школи, костьоли, установи. Замість них відкривались російські видання, установи, учбові заклади, навіть православні церкви. Українських діячів, які не встигли втекти у глиб Австрії, силоміць вивозили до Росії. Особливу увагу було звернено на Українську греко-католицьку церкву, яка вважалася осередком «мазепинства». Уже в перші дня після захоплення Галичини було вислано 34 греко-католицьких священики, серед них і митрополит А. Шептицького. Згодом їх кількість досягла сотень. В той же час російське духовенство під проводом фанатичних єпископів Антонія та Євлогія заходилося силоміць навертати населення у православ’я.

Почалася масова депортація підозрюваних у будь-яких «гріхах» місцевих жителів. Лише через Київ протягом кількох тижнів «прослідували» на схід понад 12 тис. галичан і інших жителів з прифронтової смуги.

Російський націоналізм святкував свій тріумф у Галичині (Д. Дорошенко). Після падіння Перемишля (взято в полон 117 тис. вояків) російська армія заволоділа значною частиною Карпат і йшла на Краків. Кінцевою метою було заволодіння Угорщиною, відділити її від Австрії.

Становище Росії в Галичині здавалось настільки твердим, що на початку квітня 1915 р. приїхав до Львова Микола ІІ, якого урочисто там зустрічали.

Але успіхи Росії в 1914 р. та на початку 1915р. надто дорого коштували їй. За перший рік війни вона втратила 82% старшин – убитих і поранених, і 64% солдатів. Не вистачало рушниць, гармат, набоїв. Так, замість потрібних 7 тис. набоїв на кожну гармату було виготовлено 900 тобто у 18 разів менше.

В результаті контрнаступу австро-німецьких військ, розпочатого між Горлицею та Тарновим 18 квітня 1915 р. більша частина втраченої у 1914 р території вже в травні – червні була повернута, а в липні – вся Галичина, і значна частина Волині перейшла до їх рук. Німецька армія під час контрнаступу вперше застосувала так званий «гураганний вогонь» На російський фронт німці стягнули 200 важких гармат, проти яких російська армія могла поставити тільки 4. На «гураганний вогонь» – 700 тис. набоїв за кілька годин вона відповідала 5-10 пострілами з кожної гармати.

Ця поразка мала величезне значення для подальшого перебігу війни і для України. Вона викликала деморалізацію в російській армії – перший сигнал майбутньої революції.

Відхід російської армії від Карпат ніс нову катастрофу для населення Галичини. Зокрема було зруйновано і пограбовано ряд українських установ, серед них Наукове товариство ім. Шевченка у Львові і Музей Народного Дому, з якого вивезли найцінніші речі. Відступаючи, російські війська взяли заручниками 700 провідних українських діячів. З ними евакуювались в глиб Росії і тисячі русофілів та тих, хто протягом кількох останніх місяців з різних причин співпрацював з російською адміністрацією, і кому могли інкримінувати анти-австрійські настрої і дії.

Приклади масового терору, який чинили росіяни, ми знаходимо у Н. Полонської-Василенко, яка подає таку жахливу картину тих днів. «У зв’язку з відступом російського війська на схід, виселяли людей з Холмщини, Волині, Поділля. Села палили, щоб залишити ворогові пустелю. Люди йшли з малими дітьми, із злиденним майном, гнали худобу, для якої не було фуражу, і вона дохла на дорозі. Коли валка доходила до залізничної станції, людей напхом садовили до вагону і днями-тижнями везли за Урал, до Пермі тощо. Коли нарешті відкривали вагон, то були випадки, що знаходили там самі трупи. Так, у 20 ст.. Україна зазнала того ж лиха, що перенесла у 1670-х рр. під час «великого згону». До жаху руїни приєдналися нашестя тифу, червінки, які косили «виселенців».

Новий прихід в Галичину і інші західноукраїнські землі австрійців, німців, поновлення польської адміністрації, їх прагнення якомога швидше викоренити все, пов’язане із російськими впливами, вилилось у нові репресії проти українства.

На початку травня 1915р. Головна Українська Рада у Відні реорганізувалась у Загальну Українську Раду, завданням якої було стати найвищою репрезентацією українського народу під час війни. Головою президії Загальної Української Ради обрали К. Левицького.

Загальна Українська Рада 12 травня 1915р. видала програмну декларацію, якою спробувала декларувати необхідність завоювання незалежності «російською Україною» і запровадження автономії для Східної Галичини та Буковини. Але Рада незабаром саморозпустилася на знак протесту проти схилення офіційного Відня у бік поляків. Надалі інтереси українства відстоювала українська парламентська репрезентація (український клуб віденського парламенту) на чолі з Е. Петрушевичем.

Після відчутних невдач і величезних територіальних втрат саме українських земель у 1915 р. самовпевненість царського уряду дещо згасла.

З осені 1915р. почалася евакуація міст Правобережної України, що стало причиною поширення паніки серед населення. Нечуваний розгром російської армії значно вплинув на внутрішню ситуацію в Росії. Зокрема, знову стала можливою спокійна розмова з російськими політичними діячами. Дійшло до того, що російська поміркована преса почала писати про ганебну політику уряду в Галичині, а П. Мілюков, провідний член Російської конституційно-демократичної партії, з думської трибуни назвав цю політику «Європейським скандалом».

Війна затягувалася. Фронти стояли майже без змін. У травні 1916р. знову на вимогу союзників, російські війська південно-західного фронту під проводом генерала А. Брусилова, завдали австрійцям тяжких поразок і зайняли широку смугу Галичини та Волині. Цей наступ для російського фронту дав небагато.

Два роки війни коштували Російській імперії дуже дорого: убитих було 1,5 млн. чоловік, поранених біля 4 млн., полонених понад 2 млн..

Незважаючи на зріст військового постачання, армія втратила дух.

Йде постійне зростання цін, пересічно у 2 рази.

Поволі економіка почала занепадати. Залізниці не справлялися з перевезеннями, у промислових центрах не вистачало продуктів, знизилась продуктивність праці, бо кваліфікованих робітників замінили жінки, підлітки, військовополонені. Почалися перебої у праці цукроварень, млинів.

У сільському господарстві не вистачало чоловіків, коней, реманенту.

1916-й рік позначився рядом страйків та заворушень, що відбувалися під гаслом «Геть з війною».

Кривава війна, без перспектив, із фронтами які стояли непорушно, втомила всіх. Непопулярний вищій провід викликав незадоволення у Державній Думі, серед війська, у запіллі. Постійна зміна міністрів підривала до них довір’я. Всевладдя при царському дворі Г. Распутіна, людини з темним минулим компрометувало монархію.

Отже: війна принесла українським землям руйнацію господарства, гальмування поступального розвитку, деформацію структури виробництва, посилення залежності від іноземного капіталу. У Галичині за роки воєнного лихоліття було зруйновано понад 1,5тис. промислових споруд, 40% господарських та житлових будинків. Навіть стратегічно важлива нафтова промисловість зменшила виробництво на 1/3. На Буковині у цей час поголів’я коней та свиней зменшилася на 60%, овець – на 47%. Не набагато краща була ситуація і в Наддніпрянській Україні. Якщо в 1913 р. тут функціонувало 3381 підприємство, то 1915 р. – лише 2849. На 1917р. з 4 млн. селянських господарств 1,8млн. дворів були без коней. У цей час в селах залишилося лише 38,7% працездатних чоловіків. Зросла залежність господарства від іноземного капіталу. В 1916 - 1917 рр. 74% іноземних вкладів у розвиток кам’яновугільної промисловості Російської імперії було зроблено у підприємства Донбасу.

Війна перетворила українські землі на об’єкт експансії, арену воєнних дій, а їхніх жителів – на учасників братовбивчого протистояння. Крім того, війна зумовила й інші негативні тенденції та процеси у суспільному розвитку цих земель: розкол національного руху, зведення нанівець легальних можливостей політичної та культурної діяльності, придушення опозиційних сил, застосування імперськими державними органами репресивних акцій, руйнацію народного господарства, деформацію структури виробництва, посилення залежності від іноземного капіталу.

Тогочасна українська еліта, яка групувалася в товаристві українських поступовців (ТУП) і навколо нього, все дедалі гучніше подавала свій голос проти війни, що принесла стільки нещастя українському народу, за корінний переустрій Росії, розв’язання в ній національного питання «Ми українські поступовці – говорилося у декларації Ради ТУП «Наша платформа» (грудень 1916 р.) - ... боролись ми і боротимемось за демократичну автономію України, гарантовану також й федерацією рівноправних народів...». Подібні погляди поділяли і поширювали шляхом пропаганди й інші українські організації. Разом з цими організаціями виникали і осередки, що відстоювали принципи незалежності України (Катеринославський Ініціативний комітет Українського самостійного союзу(1915 р.)).

Національно-визвольний рух в Україні поєднувався з іншими проявами суспільного протесту, що неухильно зростали на фоні поглиблення економічної кризи, зростання бідувань народних мас.

З року в рік піднімалася хвиля непокори, заворушень, страйків ( у 1915 р. відбулася в Україні 113 страйків, в яких взяло участь 48 тис. робітників, в 1916 р. відповідно – 280 і 193 тис. робітників).

Посилюється антивоєнні, антиурядові настрої і в солдатському середовищі, в тому числі і серед військовослужбовців Південно-західного та Румунського фронтів і залог, дислокованих в Україні.

Національно-визвольна боротьба, суспільний рух в Україні могутнім потоком влився в єдине русло загальноросійської боротьби проти самодержавства. Боротьба ця віщувала невідворотні грандіозні потрясіння уже в недалекому майбутньому.

Источник: http://zalik.net/index.php?option=com_content&view...


Комментарии:


Оставить комментарий
Имя:*
E-Mail:
Комментарий:
Введите код: *
Высказывания о вреде курения смешные